Київ. Станція метро "Університет". Година пік. Стоїмо з братом у черзі за жетонами. Раптом звідкись долинає огидне поросяче рохкання і вереск. Гламурна киця, яка стоїть четвертою перед нами, починає поспіхом копирсатися у карманах. Як виявилося, це був дзвінок її мобільного. Натовп (включаючи нас із братом) стримано гигоче.

Я (до брата): - Ставлю пиво, що це дзвонить шеф!
Брат: - Нє, ніфіга! Це хтось із батьків, стопудово!
Гламурна киця (не чуючи нас, російською): - Ало, да, любімий!