Давно це було.
У школі – на уроці літератури.

Товариш, який, звичайно, не читав, намагається вгадати і переповісти сюжет твору.
Він – біля дошки; я , нахилившись в проході між рядами парт, красномовно жестикулюючи, підказую...

З горем пополам підходимо до місця, де у кулеметника закінчуються патрони і той відбивається камінням від ворога...
( до цього я завзято показував, як строчать з „максима, як опустіли лєнти, як той бідолаха піднімає щось з землі і кидає)

Товариша, ніяк не зрозуміє, заклинило:
- Починає кидати, починає кидати, починає кидати у ворога...

Дивлюся на його кислу фізіономію, на нудьгуюче відсутнє обличчя вчительки, яка десь подумки годує своїх курей чи свиней...
Так мені стало скучно, показую начеб розбуваюся –
учень радо випалює:

- Відбивається черевиками!!!

Що стало з класом...
(такого театрального успіху я мало коли бачив)